Блог студентки-журналістки

Передвиборча кампанія, наче бомба уповільненої дії. Тільки-но її час закінчується, як страждають від наслідків усі, хто був у зоні … вибуху. Минає ще трохи часу, і ми розуміємо, що обрали не тих, що політики, які до виборів були, наче ті поросята, які риють одне під одного рилом, шукаючи інтригуючі факти, незабутні «подвиги» своїх опонентів, плюються побрехеньками і обіцянками, перетворилися на лінивих ведмедів, які лягають у післявиборчу сплячку, кожен у своєму кутку.
Але до того часу мине ще не менше, як п’ять днів. А сьогодні народні висуванці у розквіті розгрібання … «таємних» фактів…
Юрій Луцеко, наприклад, наче ворожбитка Ванга, чи то пак, дідусь Микита, який пророкує майбутнє, нещодавно заявив: «Червонопузі» більше не появляться в парламенті!». П. Юрію, скажіть, будьте ласкаві, а товстопузі там будуть?
А от Ярослав Сухий, на відміну від декого, не ображає опонентів, а лише захищає своїх: «Мені жаль Віктора Федоровича, який вимушений декілька годин знаходитися в товаристві цього Президента». Справді, причина для співчуття серйозна. А як же Віктору Федоровичу було разом із зеками (!), і це ж не на кілька годин.
Його ж подруга по нещастю, Юлія Тимошенко, лідер однойменного блоку нещодавно заявила: «Через Симоненка дідусь Ленін перевертається в гробі зі швидкістю сто обертів на секунду». Цікаво, а вона сама рахувала, чи їй Азаров допомагав?
Віктор Янукович тим часом, зайнятим іншим: «Я би створив для них («помаранчевих») модельне агентство, щоби вони займалися моделями, а до економіки не підпускав». Чого не зробиш, заради любих друзів! А, П. Вікторе, адже зустрічають з огляду на одяг. А якщо вони захоплять модельний бізнес, не боїтеся важких гострих предметів?
Загалом, правило поросяти, думаю ви помітили у наведених цитатах, сьогодні спрацьовує, як ніколи. Не дарма ж в народі кажуть, що свиня, вона і в Африці – свиня, очевидно, нам з вами не доведеться її довго шукати. Просто ввімкніть телевізор …

Наталія Павук

Ім’я Діани Гурцької відоме не лише у країнах колишнього Радянського Союзу, а й далеко поза їх межами. Тендітна, завжди у темних окулярах, часто з усмішкою на обличчі. Її успіх сьогодні – це щоденна праця упродовж багатьох років. Сцена – її життя. Лише тут вона повністю впевнена в собі, відверта, щаслива у всіх кольорах радості. І навіть те, що барви цього світу їй недоступні (вона незряча з народження), не завадили їй досягти успіху в кар’єрі, створити щасливу сім’ю, народити сина…

Перше іграшкове піаніно…

Народилася Діана 2 липня 1978 року в Сухумі (Абхазія). Тато – колишній шахтар, мама – педагог. У сім’ї тоді вже було двоє синів і донька. У ранньому дитинстві дівчинка нічим не відрізнялася від інших дітей. І лише після нещасного випадку (Діана впала з дивана і розбила собі личко), батьки дізналися про її невиліковну хворобу. Співачка зізнається, що в дитинстві їй здавалося, начебто всі живуть так, як вона. Дівчинці було не зрозумілим, про які кольори говорять дорослі. А батьки і друзі тривалий час не могли їй пояснити її особливості. «Але поступово у мені формувалося якесь сьоме чи восьме відчуття, яке й малювало мій світ, зрозумілий лише мені. З того часу я в ньому і живу», - каже Діана.
Вперше музичні здібності у доньки помітила мама. Ще не вміючи виразно говорити, дитина наспівувала мелодії. Повіривши у щасливу зорю Діани, мама купила їй перший музичний інструмент – іграшкове піаніно.
Коли донька трохи підросла, батьки вирішили віддати її в інтернат для незрячих. Адже дати гарну освіту такій дитині вдома, без потрібної літератури, знань, мабуть, неможливо. Уже згодом Діана дякувала їм за це рішення.
Окрім середньої школи, дівчинка навчалась у музичній. Мало того, у восьмирічному віці своєю наполегливістю вона переконала викладачів, що навчиться (!) грати на піаніно. Звичайно, було важко, адже все доводилось запам’ятовувати, що часто не вдавалося. Але без музики уже тоді не уявляла свого життя.
Першим визначним досягненням Діани став виступ у тбіліській філармонії разом з Ірмою Сахадзе. Це вона співала: “Оранжевые мамы оранжевым ребятам оранжевые песни оранжево поют…”.
І це – у десятирічному віці!

«Вийшовши на сцену, я захворіла нею»

Після цього концерту дівчинку почали впізнавати на вулиці. Її мрія нарешті здійснилася! І ця мрія надихнула на ще старанніше навчання, наполегливість. Діана захворіла сценою. Відступати не можна було, та й для чого?
Попри такі яскраві кольори життя, до шістнадцяти років співачка не могла змиритися зі своєю долею: плакала, нарікала. Але потім настав перелом. Вона не лише змирилася зі своїм становищем, а й знайшла у житті багато «за», заради яких треба жити і яким, безумовно, потрібно радіти.
Вона успішно закінчує Тбіліську філармонію.
А потім був фестиваль «Ялта-Москва-транзит» 1995 року, де Діана зачарувала всіх виконанням пісні «Тбілісо». За що її нагородили спеціальним призом журі. А Ігор Ніколаєв, який був одним із членів журі, опісля конкурсу підійшов до дівчини і запропонував допомогу. Саме він і став першим вчителем, дороговказом у шоу-бізнесі.
Після переїзду сім’ї до Москви, Діана вступає в Гнесинське училище, закінчивши яке 1999 року, розпочинає сценічну кар’єру.
«Я співаю – значить я живу, - каже вона, - пісня – не каприз, це моє життя, спосіб існування».

Цікаво, що брат Діани, Роберт, який сьогодні є директором співачки, ще з дитинства підтримував її творчість. Мабуть, тому усі фінансові справи взяв на себе. Ніколи не думав, що займатиметься шоу-бізнесом, але бажання сестри співати на великій сцені стало стимулом і вогником до цього. «Її успіх надихає інших людей з обмеженими можливостями», - каже Роберт.

«Наше весілля – символ інтернаціоналізму і дружби»

Яке ж повноцінне жіноче щастя без надійного плеча – коханого чоловіка. Зі своєю другою половинкою Діана познайомилася 2003-го. Якраз тоді адвокат Петро Кучеренко, голова молодіжного блоку, працював над передвиборчою програмою Союзу правих сил. До нього зателефонувала колега Ірина Хакамада і запропонувала залучити Діану до передвиборчої кампанії партії. Жодного натяку, з обох сторін, на щось більше, ніж ділові стосунки тоді не було.
Але трохи згодом, Петро приїхав до Діани на день народження. З чемності. Під кінець вечора дівчина заспівала. Просто так, без музики, a capello. Її спів приворожив Петра незважаючи на те, що він жодного слова не зрозумів, адже пісня звучала грузинською мовою. Між ним і Діаною виникла «іскра».
Більше року вони зустрічалися. Якось Діана назвала його другом сім’ї, після чого Петро зрозумів: або назавжди залишитись її другом по житті, або попрощатись. Потім була довга розмова. Тривалий час співачка вказувала залицяльнику на їхні відмінності, але Петро не зупинявся у покоренні серця дівчини. На заваді не стала її незрячість, адже він вважає, що люди з обмеженими можливостями багато в чому можуть дати фори будь-кому здоровому. Діана таки не встояла, вийшла заміж за Петра і про своє рішення ще жодного разу не пошкодувала. Подружжя називає їх весілля символом інтернаціоналізму і дружби, бо серед присутніх були гості з різних країн світу. Свої привітання прислали Олександр Лукашенко, Аріель Шарон та багато інших.

Рятував лимонний сік і сухарі

Проживши півроку, сім’я вирішила народжувати дитину. Відразу після цього вони натрапили на проблему: Діана не могла завагітніти. Але і це не стало на заваді. Подружжя звернулося до лікарів, і, пройшовши курс лікування, співачка таки завагітніла. Хотіла доньку, але дізнавшись, що буде син – не засмутилась.
На початку було важко, адже мучив токсикоз. Тоді рятував лимонний сік і сухарі. Але, незважаючи на це, Діана вважає, що вагітність – не хвороба. Саме тому упродовж дев’яти місяців брала участь в деяких культурних заходах, зокрема, благочинних. А от сольні концерти, звичайно, відмінила.
Петро розповідає про цікавий випадок: «Перед приступом на Діану нападав голод і проходив, коли вона з’їдала сухарі. Так ось, перед Новим роком ми були в Кремлі, де президент присвоював Діані звання заслуженої артистки. А в неї знову приступ! І сухарів зі собою немає! Вирішили піти в буфет. А там – лише пиріжки. Тоді я взяв тарілку пиріжків і почав відколупувати від них краї, а дружина скромно їла ці кусочки, оце було видовище!».
Попри незрячість, Діана не боялася народження сина. «Я повністю спокійна і впевнена в собі, - казала вона, - потрібно вірити в Бога і розраховувати на свої сили».
До народження первістка готувалися, але речей заздалегідь не купували. Хоч не суєвірні, але спішити не стали.
29 липня в одній з московських клінік Діана народила здорового хлопчика. Назвали його царським іменем Костянтин. Ім’я дитині вибирали довго. Адже хотіли, щоб було інтернаціональним, аби однаково сприймалось і в Росії, і в Грузії. А згодом вирішили, що остаточний вибір зробить сама дитина (назвуть іменем святого, який записаний у день народження дитини в православному календарі).
До речі, зіркова сім’я планує мати ще двох дітей. За словами Петра, одну з них молоді батьки обов’язково всиновлять.

«Ти знаєш, мамо…»

Роль мами у житті Діани доволі велика. Мама підтримувала завжди і у всьому. «Вона ніколи не думала про себе, оберігала нас, вміла прощати, - розповідає співачка, - мені би хотілось стати саме такою матір’ю, якою була вона». На жаль, стати…, бо Діанина мама померла 1999 року від раку головного мозку. «Шкода, що вона не дочекалася народження онука», - згадує Діана. Саме мама і брат підтримали її і дали впевненість, що в неї все вдасться.
Пісня «Ти знаєш, мамо…», яку для співачки написав Ігор Крутой, справила справжній фурор. Її полюбили, мабуть, за щирість і відвертість, з якою Діана виконує її, вкладаючи всю свою любов до матері.
Вона завжди добивалася того, про що мріяла. Вона докладала всіх зусиль, заради щасливого майбутнього. Не останню роль в цьому посідає життєве кредо співачки: «Якщо ти чогось хочеш, весь Всесвіт допомагатиме, аби твоє бажання здійснилося…» (Пауло Куельйо).

Наталія Павук

– “Котра година?”
– “12:15:35”

Наші предки вміли визначати час, дивлячись на місцезнаходження сонця. Минали роки і дедалі частіше виникала потреба у точному визначенні години, хвилини, ба, навіть, секунди. Так з’явилися перші годинники. Сьогодні – це наручні, настінні, які можна поставити на столі, буфеті, піаніно… Популярні, як механічні, так й електронні годинники.
У зв’язку із всебічним прогресом суспільства, потреба у знанні точного часу все зростає. Нас уже не влаштовує відповідь на питання: “Котра година?” – “Приблизно дванадцята”.
Точно, і при цьому завжди знає котра година Ярослав Ількович Стефанчук – львів’янин, який ремонтує та реставрує старі годинники.

Покликання від Бога

Попри поважний вік – пану Ярославу першого січня минуло сімдесят шість – він і досі з молодечим запалом розповідає про справу свого життя… годинникарство. А скільки їх було у його житті! І маленькі, наручні, і настінні, а ще – найцікавіші за конструкцією – вежеві.
Він і не підрахує одразу, скільки їх у нього є вдома: на стінах три, на буфеті два, є й два будильники, а ще електронних скільки! Проте останні полюбляє не дуже, надає перевагу, все ж, механічним.
Якось, коли молодший син Степан писав наукову роботу (про годинникові механізми, до речі), - розповідає Ярослав Ількович, - я підійшов до його креслення і кажу: “Ти тут помилився”. Син спершу не слухав, а зробивши розрахунок ще раз, здивувався: “А звідки ти знав?”.
І справді, досвідчене око фахівця уже не введеш в оману. Він може без будь-яких розрахунків визначити кількість зубчиків для доброго зчеплення. Не даремно ж саме пан Ярослав реконструював годинник, який милує око перехожих на вулиці Коперника, в колишній церкві Св. Духа, де тепер – музей Русалки Дністрової.

Львівський Біг-Бен

Історія цього годинникового механізму сягає далеких 1700-их років. У церкву ж Св. Духа його привезли зі скиту Манявського, що на Івано-Франківщині. Подейкують, що монастирю годинник подарував сам Іван Виговський.
Близько 70-их років минулого століття, механізм, все ж, довелось відновлювати, адже був у дуже занедбаному стані.
Умілі руки майстра зуміли реконструювати годинник, аби сьогодні він усім львів’янам сповіщав прийдешню годину і кожну її чверть. Його по праву можна назвати маленьким львівським Біг-Беном.
За словами майстра, одна з трьох секцій – повністю нова, дві інші – зразок минувшини. Цікавою є й історія відновлення годинника. Оскільки тоді, як і нині, приміщення для реставрації вежових механізмів не було, Ярославу Ільковичу доводилось приводити його до ладу… на Панчішній фабриці. З дозволу свого керівництва, він у позаробочий час займався улюбленою справою. З ностальгією годинникар розповідає про те, що зараз у тому приміщенні – банк, офіси та квартири.

Ремонтує годинники … зі сміття

– Якось проходив повз контейнери зі сміттям. Бачу: годинник. Взяв додому. Сидів вечорами: розібрав, почистив, дещо доробив. Він і зараз стоїть у мене на столі, - розповідає пан Ярослав.
На запитання, чому це робить, впевнено відповідає: “Я бачу в ньому (в годиннику – Н.П.) майбутнє”.
Ярослав Ількович вважає, що для того, аби бути хорошим реставратором годинників потрібне одне: бажання.
Не покидає свого заняття й зараз. Попри п’ять перенесених операцій, він радо передає свої знання іншим, охочим до цієї справи. Ділиться і з нами секретом годинникового механізму: деталі мають обов’язково мати добрі зчеплення між собою, а зуби – бути ретельно почищені.
– Кожен годинник, а особливо старовинний, - вважає Ярослав Стефанчук, - необхідно реставрувати і встановлювати у видних місцях. Адже кожен годинник має свою історію, кожен створений для того, аби служити людям незалежно від часу.

Наталя Павук

ЛАРИСА, студентка :
- Зовсім ні. Про неї говорити в нашій країні безглуздо, оскільки на кожному кроці наштовхуємось на правові порушення. Кожен читає, що хоче і що вважає за потрібне, а журналісти пишуть або говорять те, що добре оплачено, або за що не вб’ють. Гірко, але зате правда.

ОКСАНА, студентка:
- Радше навпаки. До телебачення зараз ставлюсь дуже критично, адже коли не ввімкнеш наш блакитний екран, наштовхнешся на жорстокість, насильство, популяризацію розпусти і легковажного життя… Я б узагалі заборонила дітям до 12-15 років дивитися ТБ, адже саме в цьому віці формується їхнє світосприйняття. Можливо це надто категорично, але іншого виходу, як вберегти наше молоде покоління від негативного впливу ТБ зараз не бачу. Адже влада аж ніяк не сприяє зміні ситуації на краще. Небезпечно сприймати інформацію, яку нам подають ЗМІ ще з однієї важливої причини. Це непрофесіоналізм, використання русизмів, варваризмів, суржику, тощо журналістами, які аж ніяк не сприяють інтелектуальному соціуму. Отже, висновок: у нас немає достатньої інформаційної безпеки від деморалізації та деградації суспільства.

ХРИСТЯ, студентка:
- Можливо моя думка виглядатиме безглуздою, але для мене України та інформаційна безпека – поняття несумісні. Адже у нас навіть чіткого законодавства щодо ЗМІ нема. Кожна наступна стаття заперечує попередньо. А Інтернет? Це вже окрема тема. Суцільне плагіатство, джинса… залишаються непокараними. Ніхто ні за що не несе ніякої відповідальності, хіба якщо образив депутата, «поковирявся» в його біографія. Тоді тобі добре натруть вуха.

ЮЛЯ, студентка:
- Ні, я не відчуваю інформаційної безпеки в нашій державі. Але кожна людина в таких умовах мусить сама фільтрувати інформацію, яку отримує з навколишнього середовища (засобів масової комунікації).

Підготувала Наталя Павук

Понеділок, 9 квітня
НТН
20:30 Х/ф. «Бабій» (ІІ)
Новий канал
22:55 Х/ф. «Острах темряви» (ІІІ)

Субота, 14 квітня
Новий канал
19:25 Х/ф. «Під зливою куль» (ІІ)
23:50 Х/ф. «Найкращий спосіб померти» (ІІІ)

Неділя, 15 квітня
НТН
19:40 Х/ф. «Ігри метеликів» (ІІ)

Чим наповнений наш інформаційний простір? Насильство, жорстокість, надмірна розкутість – це те, про що ми читаємо, що чуємо і бачимо у засобах масової інформації, що змушені споглядати на вулицях наших міст, тобто все, що розповсюджується засобами комунікації. Як захиститись від цього згубного впливу? Як захистити своїх рідних та друзів?
А де ж тут мораль?
Стаття 17 Конституції України однією із найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу вважає забезпечення інформаційної безпеки України. Але тоді виникає питання: що таке інформаційна безпека взагалі?
Доцент кафедри мови засобів масової інформації факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка Марія Яцимірська тлумачить інформаційну безпеку як конфіденційність, цілісність і доступність інформації. Конфіденційність належить до захисту чутливої інформації від несанкціонованого доступу (що таке чутлива інформація у визначенні не йшлося – Н.П.). Цілісність означає захист точності та повноти інформації і програмового забезпечення. Доступність – це забезпечення доступності інформації й основних послуг для користувача в потрібний для нього час.
Гарантом, зокрема, інформаційної безпеки, крім Конституції, є ще ЗУ «Про захист суспільної моралі».
Стаття 5 цього закону стверджує: «Змістом державної політики у сфері захисту суспільної моралі є створення необхідних правових, економічних та організаційних умов, які сприяють реалізації права на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення».
А яким же є насправді морально-психологічний стан жителів України? Яку інформацію отримуємо через засоби масової комунікації? Візьмімо лише телебачення: якісних дитячих телепередач – одиниці, зате бойовиків, відвертих кінострічок – хоч з 19:25! То де ж тут мораль? Чи не порушують у цьому випадку права тих дітей, які в цей час можуть ввімкнути телевізор?
«Забороняються виробництво та розповсюдження продукції, яка пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички», - гласить стаття 2. Та чи важко сьогодні придбати пляшку алкогольного напою чи пачку сигарет? Не один раз бачила, як хлопчаки купували, а згодом «споживали» такий товар, і дуже рідко, не як закон, а швидше, як виняток, продавці запитували скільки їм років.
У Законі передбачили створення, розповсюдження, продаж продукції еротичного та сексуального характеру, але дуже мало табу щодо інформації, яка пропагує насильство, жорстокість.
Продукцію еротичного та сексуального характеру можна розповсюджувати лише за умови недоступності її неповнолітнім і тільки в герметичній упаковці зі спеціальним маркуванням і за наявності повідомленні «продукція сексуального характеру, продаж неповнолітнім заборонено».
Трансляція теле-, відео- і радіопрограм, що містять елементи еротики допускається з 24 години до 4 год. А що ж ми бачимо на наших телеканалах? Наведу один лише приклад:
Неділя, 22 квітня НТН
23:40 Х/ф. «Рейтинг Х» (ІІІ)
Згідно зі Законом України «Про захист суспільної моралі», цей фільм заборонено показувати у зазначений час. То чому ж його все-таки показують? Хто має стежити за морально-психологічним станом аудиторії?
«Державний нагляд за додержанням вимог цього Закону та чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі в межах своєї компетенції здійснюють Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство юстиції України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Генеральна прокуратура України, Державна митна служба України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі.»
То ми захищені?
Хто ж дотримуватиметься законів, як не, перш за все, депутати – ті, хто їх ухвалюють?
«Верховна Рада України і Президент України визначають державну політику у сфері захисту суспільної моралі… Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту суспільної моралі…», - так стверджує закон, але чому його не дотримуються?
В Україні створили Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка формується з провідних діячів культури, мистецтва, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації та інших галузях.
Саме вона повинна аналізувати теле-, радіо-, відеопродукцію, репертуар кінотеатрів, кіно-, відеоустановок, відеозалів, друковану продукцію засобів масової інформації, попереджати розповсюдження та забороняти демонстрацію фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів тощо, які завдають шкоди моральності суспільства.
Згідно з цим же законом, порушення законодавства України про захист суспільної моралі тягне за собою цивільно-правову, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Отже, теоретично, суспільна мораль у нас має бути захищеною досить непогано. Але чи відчуває пересічний українець інформаційну безпеку? З цим запитанням ми звернулися до жителів міста Львова.

Наталя Павук